Юліанові Я. Кобилянському 17 страница

— Саво!.. де ти? — крикнула майже по-королівськи.— Іди, стань тут коло мами, та не відступай від неї!

Жандарям грозила просто п'ястуком, а суддям метала погляди, що палали ненавистю.

Але вона знала (нарікала), від кого се все походило. Се від тої чорної розпусниці, що кидалася вчора тут на вмерлого, мов яструб,— се від неї походила ся лож. Але вона ще одержить від неї свою партику, то і її не мине. Її одніську дитину в кримінал пхати?

Тут вона розсміялася так страшно, що людям мороз пішов по тілі.

— Анна нічого не казала суддям, бо вона лежить хора,— вступився Петро твердо за дівчиною. Він же не міг ніколи стерпіти, як обиджували невинно безталанну ту дівчину.

— То най і не підійметься ніколи з постелі, коли нею там кинуло,— почулася божевільна відповідь.

Як суддя спитав у неї по раз другий, чи Сава вечором і вночі був дома,— брехала, що не опускав хати ні одним ступенем. Впрочім, вона «нічого не знала». Нічого... хоч най її й зараз на місці уб'ють. Заголосила не своїми голосами.

Сава заховався за нею, мов мала дитина, зачувши, що має бути замкнений на час розсліду убійства. Побілів, мов полотно, і скрикнув жалісно:

— Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?

Наостанку заховався в малих темних сінцях хати й визирав звідти через мале низеньке віконце надвір.

Надворі під хатою секціонували тіло його брата.

Були при тім лиш старий Петро й батько. Батько благав словами-мольбами, що серце розривали, щоб його дитину не «шматовано», щоб так і впустити його в землю, яким уже є,— але надармо. Наостанку підчинився волі суддів, випросивши у них дозволу «своєю рукою тримати тіло дитини».

Гей, що за сила була он тут, що її розрізували тепер! Що за плечі, що за голова! Вже багато-багато людей мав старенький лікар під своєю рукою, але ще ніколи не бачив стільки сили й здоров'я! Мов дуб — було се тіло, а голова — мов залізо...

Секція виказала, що хлопець міг бути врятований, коли б був хто зараз іспочатку прийшов із поміччю; він був засильний, його молоде і здорове тіло засильне у відпорі, щоби піддатися відразу убійчому набоєві, але, стративши притомність і не одержавши в час помочі, загинув з причини втрати крові. Вбито його перед опівніччю. Ранок зі своєю поміччю наспів для нього запізно.

Сильні плечі... ведмежі ті плечі, що залюбки, граючися, брали на себе найбільший тягар — не змогли опертися тягареві смерті.



По раз перший від смерті сина вибухнув Івоніка здавленим хлипанням; його жінка товкла внутрі хати, мов божевільна, головою до стіни.

Такого діждалися вони зі своєї дорогої дитини!

Лікар і судді звернули увагу на голову і не добачили одного.

Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі одніського свідка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею.

Він побілів, мов смерть... і, колибаючися, віддалився набік.

За малу хвилю ступив до сіней, де під вікном сидів скулений Сава і приглядався обдукції[112][112]. Тут ухопив він його залізними руками за плечі і, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе... замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом... два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця — відтак настала попередня гробова тишина, і старий чоловік, не промовивши ні словечка, вернув назад до тіла свого сина.

Лікар і судді не дізналися про се все ніколи.

Саву взяли між себе жандарми.

Підозріння проти нього змоглося, і він мусив іти до суду, мав сидіти в арешті, доки не переведено до кінця протеї нього слідства.

Жандарі били його з своєї сторони, силуючи його тим до зізнання, одначе він мовчав. Лиш раз,— коли, вдарений кольбою[113][113], мов переломлений упав до землі,— крикнув, як передше, жалісно: — Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?! — Його поволокли до міста.

Мати кричала дикими голосами, рвала волосся і кидалася бігцем за ним,— та люди, що не відступали від неї, вдержали її. Івоніка станув каменем на порозі і, не створивши уст ні до одного слова, водив за ними непритомним поглядом. По хвилі похилилась набік його голова й задрижала. Побачив, як один із жандармів ударив хлопця знов по плечах, і з його грудей вирвався звук благальний, захриплий звук, що мав означати: «Не бийте його!!»

Відтак, заривши пальці мовчки в волосся, поплентався не своїм кроком до хати.

Там жінка вдруге зомліла.

Судді лагодилися до від'їзду. Івоніка лежав у їх ногах.

Вони дали розказ, щоб мерця доконче ще сьогодні поховали, а він оце благав дозволу, щоб похорон міг аж завтра відбутися.

— Завтра, як лиш зазоріє... як лиш одним променем заблисне, винесемо його; закриємо його лице навіки і лишимося його сиротами. Завтра переступить востаннє поля, які пестив своїми молодими руками. Оставить у нашій хаті навіки своє місце й навіки ляже в сирій землі...

Піднявшися і уцілувавши руки й коліна панів, упав знов тяжкою грудою до чужих ніг. Сиве волосся його й уста доторкалися їх раз по раз. Але відповідь була неприхильна.

Се ж не було можливо. Було цілком неможливо. Не сміло бути. Закон не дозволяв... І враз із відповіддю зсунено чорні, працею затвердлі руки, що, мов живі окови, укладалися ціпко довкола колін.

— Лише до завтра,— благав старечий голос, що серце розривав,— щоб я не відвів своєї найліпшої дитини під ніч у землю. Щоб я передав її другому світові при божім світлі, щоб воно поблагословило його востаннє, нім його вічна ніч захопить та приспить навіки молоді очі...

І знов те саме: «Не вільно». В такім стані не смів мертвець перележувати вже в хаті, а надто ще цілу ніч, коли ночі тепер далі найдовші...

А потім знов мольби...

Хто стратив дитину в такий спосіб, а другу... одніську... щоби вивели йому з дому отак?

— Я не знаю, як мене земля носить. Господь один знає, що далі буде... лиш дитину свою аби я вднину міг землі передати. Він у мене погас без світла й без сповіді! Він молодий... Він був сонечком у моїй хаті. Нікого на волос не скривдив... Все, що мав, іде з ним у землю... і мав би я його хоронити вночі... Він же в мене жовнір…

Та тут і урвався заржавілий голос. Удвоє покірно похилена стать повалилася наново до ніг. Як перше, змітало сиве волосся по ногах... як перше, доторкнулися їх судорожне уста, лиш що тепер і чоло діткнулося, мов святої ікони, тих ніг.

Коли хвилину пізніше піднялася сива голова й руки здіймалися, щоб скувати наново чужі коліна, за суддями й слід застиг. Тоді повалився він назад до землі... Уста викривилися в брутальну усмішку, і він вп'ялив у землю задеревілий свій погляд.

— Бери його,— заскреготав крізь зуби,— бери і спряч. Праця і кров моя пішли в тебе, а тепер бери ж і його! — І, припавши лицем до землі, заридав тяжко.— Господарика твого не дави... не дави, свята царице, господарика твого молодого, каменем не будь, пером будь — будь йому легка, царице ти наша, пером йому будь!

...І пішов у землю плач такий, яким не заплаче вскорі перша-ліпша людська грудь, а чорні руки вривалися в її грудь і шукали судорожне полегші...

— Білий хлібець вложіть йому в труну і солодких яблук до того...— приказував Івоніка годину пізніше, віддаляючися нерівним кроком з дому до панотця, щоб сей лагодився похоронити сина ще нині вечором.

Зближалася ніч.

Тихо, незамітно, з легким смутним сумерком, а відтак з раптовим розцвітом цілої глибини небесної...

Місяць заллявся світлом, аж жевріючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всі що до одної зорі.

Прибравшися у весь блиск срібла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення і, дрижачи, мерехтіли всім багатством своєї пишності до тихої землі.

У всю свою чудотворну красу прибралася тиха небесна глибина.

XXII

Перед домом Івоніки поважний рух.

Люди чи не з трьох сіл зібралися тут — жінки й чоловіки, а їхній півголосний шепіт здіймається невидимою хвилею довкола дрібної хатини.

Віз, запряжений пишними волами і вистелений найдорожчим килимом, жде недалечке хати. На нім мають везти домовину.

Дикими поглядами оглядаються звірята довкола себе. Не такі спокійні, як звичайно. Довкола них горить світло, майже всі люди тримають у руках свічки, а їх прозорі, жовтаві язички так і хитаються за кожним рухом у сумраку ночі туди й назад.

— Світло боже вгорі, а світло свічок он тут, і хлопця поховають, мов уднину! — обізвалася Докія; бліда, з вогкими очима, мов цариця без корони, оберталася поважно межи людьми і своїми словами розраджувала тут чоловіка, а там жінку...

— Я собі не пригадую іншої такої красної ночі, як оця! — обізвалася одна із старух, що, спершися о стіну хати, роздивлялася уважно між людьми. Здавалося, немилі очі старості так і бажали проникнути все наскрізь.— Чи пригадує собі хто таку ніч?

— Так само видно було, як оба браття йшли до лісу, та відтак один лише вертав звідтам! — обізвався старечий дрижачий голос мужчини.

Вона оглянулася, її острі, блискучі, мов у половика, очі втопилися глибоко в одне старе мужеське обличчя. Вона його знала, але не відповіла нічого. По його голосі пізнала, що не сміла нічого казати.

— Один чоловік вертав пізно з міста і здибав обох. Один із них мав рушницю на плечах. Тоді була така божа нічка, як сьогодні!

Білоголова озирнулась. Не чув ніхто того, крім неї, що він казав? Не знала, ніхто нічого не сказав. Старий Петро, що стояв коло неї, закинув лише:

«Боже, борони, боже, борони!»—і склонився низько до землі. Вона пішла за його поглядом. Він побачив великий хрест, що поставлено в тій хвилі під стіну хати.

— Хоч людське око не добачило того всього, та проте бачила се земля і небеса божі! — промайнуло вже лиш шепотом коло її вух.— Тепер треба за двох молитися. За того, що там угорі, і за сього, що тут лишився. Та й оба належать землі. Але оцього буде вона пекти в ноги, що йому ніде місця не буде. Ану-ко, міркуйте, що я кажу!

— Моя голова біла й не тямить уже нічого! — відповіла старуха.— Скажіть се татові! Чому ви не мельдувалися перед комісією?

Пара сильно стривожених очей витріщилася на неї.

— Я мав станути перед комісією та й сказати? Я, одніський свідок, і можу на те присягнути, що один брат убив другого, бо я їх здибав? Мав би я оце татові зробити? Чи у мене нема душі? Хто б се татові зробив, хто б зрабував[114][114] йому одніську дитину! Я не знаю! Ніхто не хоче на свою душу брати каменя! Се ж прецінь, адіть, таке: брат забив брата, а тато — обом тато.

— Борони, господи, від такого! — зойкнула стара.

— Але його кара не мине! Бог його сам виказав! Господь сам найліпший свідок! Недурно ж дав тоді таку ясну нічечку!

В тій хвилі вийшла з хати Докія.

— Труна вже замкнена! — сповістила беззвучним голосом.— Івоніка сам закрив її! Ніхто не смів її доторкнутися! Той чоловік з заліза!

— Але він з розуму зійшов! — обізвався старий Петро.— Не говорить до нікого словечка, а подивіться лише на його очі! Нікого перед собою не видить!

— У нього Христос вступив! — пробуркотала старуха.— Як хто мовчить з таким жалем на душі, то, кажуть, Христос у нього вступив!

Хто зачув слово «Христос», той перехрестився.

— Панотець співають, благословлять. Чи се ти, Анно? — спитала Докія, звертаючись до дівочої постаті, що ледве чутно воліклася ід гуртові.

— Я! — відповіла протягло, зовсім беззвучно і з великим напруженням.

Всі з поблизької групи озирнулися. Тут стояла Анна. Зовсім не та сама.

Глибоке мовчання наступило, і чутно було лише старечий притишений голос панотця в хаті.

Сто очей звернулося на дівчину. Але вона нікого не бачила. У неї очі потупилися в землю, а голова похилилася безвладно на один бік. Чорне волосся, розплетене на знак жалоби, спливало довгою струєю по її плечах... Ледве держалася на ногах, і нікого не було коло неї, о кого могла була обпертися.

Стояла сама і, здавалося, стоячи дрімала...

Її худе обличчя було жовте, мов віск, а коло уст вирилася морщина, що, вибігаючи із-за ніздря, губилася в кутику уст.

— Ади, яка стала!

— Та й за одну ніч...

— Ей боже!..

Оберталася поволі й автоматично і рушала головою так обережно, неначеб воду в ній мала, одначе се був лише безіменний біль, що займив її голову. Здавалося, що вся її енергія, все життя, що показалися недавно,— загинули. Жаль привів спустошення із собою, котрі ніколи не могли загладитися.

— Вночі зривалася з постелі й бігла до нього! —- прошептала Докія старусі до вуха.— Не пам'ятала себе, а сьогодні встала, мов тінь, із постелі та й, як тінь, снується! Її мама тут! Он там стоїть із моїм чоловіком! коло брами та й лопотить. Паскудна така, неначеб просто з пекла прийшла. На світі погана жінка. Як довідалася, що оце небіжчик мав дівчину за свою, так таки була б її вбила за те, що вона лишилася з дитиною, та отак іще... не звінчавшися. Ледве ми оборонили її. Зараз-таки зрання, вчора ще, прибігла та хотіла її бити. «А ти, сяка-така,— кричала,— що ти наробила?» Надвечір, як вона вже лежала, прибігла знов. Щастя, що Василь був дома. Як підвів кулак та які скрикнув на неї, то та зараз десь щезла. Вона хоче, аби дівчина упімнулася у старих, аби її взяли тепер до себе та записали Михайлову партику...

— Ну, та се могли б вони зробити! На їхній хаті тяжить великий гріх! — відказала, погрожуючи, старуха.

— Що вам в голові? — відперла Докія.— Марія мала б її приймати, як вона признала її хлопця убійником? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, може б, і приймив, але вона ніколи в світі. Та й Анна і сама не видержала б. Скільки разів угледіла би Саву, стільки разів зчинила би ґвалт, так як учора. Щастя мали всі, що вона лежала зрання і не знала, як комісія була тут, інакше була би таке завела, що пропав би Сава навіки. Казала мені, що уб'є його сама, як його не покарають.

— Ей, боженьку добрий!

— Але, адіть, адіть, що се Марія робить?

Старуха з сусідками озирнулися.

Із хати вийшла непевним кроком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє несли на руках багато речей: одіж, килими, білля, постіль і т. ін. Увійшли просто в купу народу.

— Беріть се, люди добрі! — обізвалася нещасна мати жалісливим голосом.— Беріть віно мойого Михайлика та моліться за його молоду неповинну душечку! Моліться за нього й на те, щоби найшовся душогуб, а Сава нещасний аби не пропадав дурно у криміналі!

І, заридавши вголос, роздавала власною рукою речі померлого сина.

Острим оком слідила Домніка за дарунками, її було жаль за прекрасними, іноді й цілком новими речами, та Марія і її не скривдила. Опроче вона була тут від двох днів господинею і не опускала такої хвилини, де могла б нагородити себе за свої труди. Щоправда, її тронула страшна пригода до глибини душі. Вона сама аж почорніла з жалю; вже й якою самолюбкою була, а в глибині серця в'язала її щира прихильність до оцеї родини. Тому й увихалася безперестанку, прикладала руки без намислу, де лиш сказалася потреба.

— Посмертний обід відбудеться у лісі! — оповіщала твердо, випихаючи то одне, то друге із гурту вперед ґаздині, що роздаровувала речі, та дбаючи, щоб уже комусь «порядному» дісталися в руки дарунки.

— Ми там усе з Ілією прилагодили: закололи безрогу, нарізали качок, я привезла з міста п'ятдесят буханців хліба і сто булок, а в печі у мене допікаються ще колачі з муки таки господарів. Всього буде доволі, а трунків теж не забракне. Івоніка хоче, аби всього стільки було, щоб люди наїлися на цілий тиждень. Ми в лісі поскладали на ковбах дошки, поприкривали полотном та скатертями. Прошу всіх по похороні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх туди на хліб за померлого просять. Та й ти, Анно, приходи,— звернулася ласкаво до дівчини, що, мов справдішня тінь, снувала безшелесне між людьми.— Не плач, небого! Се вже тобі нічого не поможе! Тепер уже все минуло!

— Минуло... Минуло...— повторило кілька голосів гуртом, що, не спускаючи дівчини з ока, слідили неустанно за нею.

Дівчина не підвела очей. Вона не плакала, але в хвилі як Домніка промовила ласкаве слово «не плач!», викотилися по її вихуділих щоках грубі сльози з очей...

Та вона не обзивалася.

Мов справді завмерла за одну ніч...

— Умер, та й з тим і покинув її,— докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.

— Стоїть, як би смерть вступила в неї! — прошептала турботно Докія до сусідки.— Не шкода дівчини? Зроду бідне, та й ще й долі нічого не має!.. Господи милосердний!

І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях... Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!

Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.

Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важка, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов'язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана... Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.

— Стань коло мене, доньцю! — прикликала її Докія до себе.— Зараз виноситимуть домовину!

Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.

— Та й ти тут, та й ти тут, суко? — роздався пискливий, неприязний голос за нею.— Марш звідси!

В тій же хвилі дівчина похитнулася і була би упала, коли б Докіїне залізне рам'я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі й накинулася обидним словом на неї.

— Лишіть її, Марійко, лишіть її; вона нічого не робить! — успокоювали, благаючи й остерігаючи, кілька голосів.

Воно й не було потрібне повторювати просьби. Марія не журилася вже ні хвилини довше дівчиною і вернула поквапне назад до хати. Мали справді зараз виносити домовину.

Анна сперлася мовчки о Докію і почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване і короткими вибухами з груді, однак чутно. Сильна, енергійна жінка коло неї розхлипалася нараз уголос, а всі жінки довкола собі враз із нею.

— Його виносять! — скричала нараз Анна не своїм голосом і, продершися крізь товпу жінок, кинулася без пам'яті проти домовини. Жінки здержали її за одіж.

Четверо людей винесло уважно із вузьких хором домовину й уклало її на віз.

— Мене ще забув ти, мене! — кричала далі страшними звуками і, простягаючи руки за домовиною, повалилася на місце. Слівце «мене» коштувало їй останніх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усі сили з ним...

Її мати метнулася до неї.

— Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? — гукнула, підносячи безсоромно руку до удару.— Чекай, прийдеш ти мені додому,— та тут і опинився вже коло неї старий Петро.

— Підеш ти звідси, відьмо?! — гукнув дико на неї громом.— А ні, то уб'ю зараз на місці! — І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.

— Засватай її, як ти такий добрий! — просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів на неї... Докія й Петро підняли дівчину і відвели її додому.

Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі...

Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінкі із горючими свічками в руках.

Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяєві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, пригадували сотки лелій, що струнко стріляли вгору…

Світло свічок освічувало іздолини кожне обличчя. На них було видно найглибшу повагу.

Докія і Петро провадили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.

Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом удолину. Місяць розгорівся палаючим світлом.

Далеко-широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері.

— Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?..— викрикувала, збиваючи долонями.

— В землю йде... в темну нічечку йде... не поверне ніколи!..—відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, і затягали далі своє.

— Вночі передаю тебе іншому світикові... вночі покидаєш татка твойого!..— крикнув раз болісне Івоніка.

— Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! — потішала Докія.

— Господь бог так дав! Господь бог так зарядив! — притакував старий Василь по-п'яному вже і з щирістю, в якій розпливався, і повісився на рам'я сумного батька.

— Бог знає, що робить; не беріть собі дуже жалю до серця; вмерлий не матиме на тамтім світі супокою! — потішав третій.

— Він не буде сам лежати! Направо й наліво матиме сусідів, а на останку й ми до нього підемо! — сказав четвертий.

— Він дуже над землею розщибався, тому вона раніше забрала його до себе! — забелькотів Василь.

— Михайлику! Михайлику! Що ти робиш твоєму татові? — скрикнув на те все в дикій розпуці Івоніка, закривши бурхливим рухом лице.

На перехресній дорозі станув віз із домовиною, і панотець читав євангеліє.

Настала безгомінна тишина, і лише слабкий зойк сумуючих блудив то тут, то там. Білі голови жінок похилилися покірно, а чоловіки поклонилися за ними вдолину.

По перечитанню євангелія велів панотець підіймити домовину й забрати вистелений під нею прегарний дорогий килим. По похороні діставалися йому звичайно килими в дарунок, та, побоюючись сим разом якогось випадку, що ненадійно вирвав би йому таку коштовну річ, приказав уже тепер віднести килим додому.

Івоніка зжахнувся, мов уколений, на такий варварський приказ, не довіряючи своїм вухам, а присутні витріщилися безмовно на нього.

— Тепер уже забирати килим і сим разом?

— Ідіть, ідіть, чого стоїте та дивитеся? — квапив панотець чоловіка, що стояв нерішуче, не знаючи, чи слід виповнити приказ, чи ні.

— Панотчику, змилуйтеся, лишіть килим, він вам не пропаде! — благав Івоніка з невимовною гіркістю в голосі, між тим коли в його груді серце із жалю розривалося.

Якнайкраще хотів би похоронити свого нещасного любимця. Краплями був би кров свою віддав, коли б воно причинилося до піднесення сеї пресмутної, урочистої хвилі. Ніщо не було для нього коштовне, ніщо закрасне, чого б не був пожертвував із цілого серця. Се ж уже він в останній раз давав йому... Все, що велів закон і прастарий звичай, виконав він точно. Хто був убогий, не давав, а хто міг, давав із щирої душі. А тут здирав захланний старець, що трясся над гробом, і здирав останню прикрасу з-під домовини, щоби дві години скорше дістати її на власність.

— Ти потому забудеш, Івоніко! — протестував старечим, дрижачим голосом піп.— Й іще не даси.

Івоніка майже зойкнув із жалю.

— Не забуду я, панотчику, а Михайло не візьме з собою до гробу! Змилуйтеся!

— Не мішайся до сього! Тебе те нічого не обходить! Я твого сина поховаю красно, з почетом, а килим віднесеться тепер до мене додому! — відказав енергійно старенький панотець і, махнувши на кількох людей з гурту, слідив уважно, як мовчки виповнювали його приказ...

Марійка заголосила не своїм голосом, а Івоніка збив п'ястуками по боках. Він не сказав уже більше ні слова. Не протестував ніколи проти приказів вищих, але хто його добре знав, той знав, що він був у тій хвилі обиджений і обурений до глибини душі. Його очі впилися ножем у домовину, а відтак пішли блудом між люди.

Йому йшло тепер усе наперекір...

Коло десятої години спинився на малім кладовищі. Було переповнено людьми. Свічки догоряли мерехтячи.

Чорно й неприязно дишів гріб, коли приступили до нього. Се ж була страшна хвилина. Святі на хоругвах, осяяні місячним світлом, мов і собі поблідши, гляділи задеревілим поглядом у розриту землю...

Кілька жінок вибухнуло плачем, а чоловіки дивилися заклопотано довкола себе. Тихий зойк не уставав.

Відтак короткий, сумний спів... кількасот літ старих-старинних слів, виголошених беззвучним, старечим голосом, і щото вступило у присутніх і пірвало їх. Домовина спустилася вниз, і тут же прірвався воздухом такий проймаючий окрик, що стогін сам із себе вирвався на уста кожного...

Дехто впав на коліна, закриваючи з жалю лице, а далі піднявся зойк та плач, неначеб земля сама заридала.

Аж тепер його не стало! Аж тепер його не стало!..

Мов градом посипалася груда в глибину на домовину і, мов останній привіт молодого, що минувся, роздався у відгомін вгору назад. Відтак домовину засипали навіки...

Божевільним плачем заходилася навколішках мати, розриваючи раз по раз ослабленими руками груду, а Івоніка, припавши лицем до землі, затовк, мов на смерть, головою о неї.

Тут уже все скінчилося.

Все, чого він надіявся, чим дихав, чим жив день і ніч,— все пропало, минулося, пішло під груду, у глибінь пішло.

Люди підняли його.

— Вбити хочете себе? — загомоніли.

— Бог з вами! Лишіть уже жаль!

Він не чув їх.

Вп'яливши здичілий погляд у гріб, заговорив:

— Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень...

— Бадіко, бадіко добрі! Господь з вами!

— Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе... Наймитом був ти, наймитом!

Махнув рукою і відтрутив людей від себе.

— А воно, воно, що його і не чуєш, і не видиш, приступило, а він усе покинув та й пішов!

Зарив грубі пальці у волосся і, витріщившися, глядів здичіло-блудним поглядом на щось уперед себе, що лише його одна душа бачила.

— Не смійся! — ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п'ястуком.— Не смійся! Доста ми дурні твої...

Люди довкола нього перехрестилися і переглянулися з острахом.

— З розуму зійшов!..

Він роздер одіж на своїй груді і знов розтрутив тих, що приступили до нього.

— Пішов! — крикнув дико.— Ходи, Маріє! Він лишив уже тата й маму... Ходи!

Кілька чоловік у поблизькості відвернулися й обтерли твердою долонею очі. Відтак узяли його кріпко під руки і повели силоміць додому.

Місяць освічував із звіздами цвинтар, свічки погасли. Поділеними громадками вертали люди додому.

— Тепер уже сам буде ночувати! — обізвалася Докія до білоголової старухи, що перемінилася мов у воскову постать у місячному сяеві та лиш очима світила. — Перед двома днями ночував іще в бурдею зі своїми воликами...

— Ая! Та й худоба відчує, що його нема! Гадаєте — ні?

— Чому ні! Вона рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе. Відтак і не хоче їсти зразу з чужої руки. Не дай, господи, нещастя!

— Спершу їхав син на возі, його спрятали в землю, а тепер їдуть самі додому, як сироти. А почорніли обоє, як та земля, що в неї уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожній вулій?

Так перемовлялася Докія з бабусею і іншими людьми, що вертали додому. Більша половина зрівнялася з фірою, що везла осиротілих родичів. Тепер прямували всі в «сусідній» ліс, де мали подати поминальний обід. Панотець поїхав наперед, бо мав ще передягнутися.

— Він буде їм у перших днях з'являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла! Підете на обід?

— Не знаю! — відповіла Докія.— Погляну ще додому та за Анною. Із нею осталася Онуфріїха Лопати.

— Відколи я на світі, ще не обідала на поминках у лісі, та ще до того коло півночі! — сказала поважно старуха.— А мені вже далі 85 літ. Се ледве перший раз мені таке лучається!

— Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! — почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.

— Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу «Отче наш». Адіть, яка ніч! Ей, господи боже, ти вже знаєш, що робиш!

Вийшли на поле, і в препишному місячному сяєві указався їм виразно «сусідній» ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.

— Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! — обізвався один із гурту.

— Вони будуть дома випрятувати та межи собою душу поминати. Геть ослабли! — сказала білоголова старуха, відтак додала: — Адіть, скільки очей дістав «сусідній» ліс!

— А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарі та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тім лісі скоїться...

— Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! — промовила старуха.

— А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! — завела й собі одна молодиця.— Не дай, господи!

Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 3 | Нарушение авторских прав

  • Страхование видов недвижимого имущества
  • Спинной мозг
  • ПРОТОКОЛ. Всероссийского физкультурно-спортивного комплекса «Готов к труду и обороне»
  • Расчет шлифовального станка ШлПС-6М
  • Протокол № 20
  • КОНФЛИКТНЫХ СИТУАЦИЙ
  • Сценарий вечера-чествования «Горячие сердца», посвященного Дню социального работника
  • Оценки личности современниками Сталина
  • ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ
  • Основные направления работы
  • Глава 6. - Игнат! Долго мы еще здесь торчать будем?
  • Опасности в доме
  • МОЛИТВА О ВОСКРЕСЕНІИ РОССІИ
  • Определение скорости движения воздуха
  • Девятнадцать. В ТАРДИС было уютно и тепло
  • На фотографии стояли человек пятнадцать мужчин разных возрастов, одетые в униформу.
  • Глава 15. Я прислушивался к самому себе: с одной стороны, кардинальные перемены в моем
  • Глава 5. Качества
  • Chapter 3. “Come on, Reva, pick up!” Pam Dalby, Reva’s cousin, sat across town in her family’s ramshackle house on Fear Street and listened to the ringing
  • Особенности распространения радиоволн различных диапазонов в атмосфере.