Інший міністр Наближалася північ, а прем’єр-міністр усе ще сидів у своєму кабінеті, читаючи довжелезну доповідну записку, зміст якої прослизав крізь його мізки, не залишаючи й сліду. Він чекав 18 страница

Він намагався сказати це якомога чемніше, і Скрімджерів голос теж звучав невимушено й по-дружньому, коли міністр додав:

— Якщо це така таємниця, то не треба її розголошувати… ні-ні… та й, урешті-решт, хіба це має таке велике значення — «Обранець» ти чи ні?

Гаррі мусив добре поміркувати, перш ніж відповісти.

— Я не зовсім розумію, пане міністре, що ви маєте на увазі.

— Авжеж, бо для тебе це має величезне значення, — засміявся Скрімджер. — Але якщо брати чаклунську спільноту загалом… усе ж залежить від сприйняття, правда? Важливо те, у що люди вірять.

Гаррі нічого не відповів. Йому здалося, що він почав розуміти, куди хилить Скрімджер, але не збирався йому в цьому допомагати. Гномик під рододендроном почав копатися в землі біля коріння в пошуках черв’яків, і Гаррі не зводив з нього погляду.

— Люди вірять, що саме ти «Обранець», розумієш? — пояснив Скрімджер. — Вони вважають тебе справжнім героєм… і так воно, Гаррі, і є. Немає значення, обраний ти чи ні! Скільки ти вже разів стикався віч-на-віч з Тим-Кого-Не-Можна-Називати? Та в будь-якому разі, — вів далі міністр, не чекаючи відповіді, — головне, Гаррі, в тому, що для багатьох ти став символом надії. Думка, що існує хтось такий, хто має змогу, кому навіть судилося знищити Того-Кого-Не-Можна-Називати… зрозуміло, це людей підбадьорює. І я не можу не сподіватися, що коли ти це збагнеш, то вирішиш, що це, ну… майже твій обов’язок стати пліч-о-пліч з міністерством і морально всіх підтримати.

Гномик саме впіймав черв’яка і щосили тяг його з замерзлої землі. Гаррі так довго мовчав, що Скрімджер теж зиркнув на гномика і сказав:

— Кумедні хлоп’ята, правда? То що скажеш, Гаррі?

— Мені трохи не зрозуміло, чого ви хочете, — поволі проказав Гаррі. — «Стати пліч-о-пліч з міністерством»… що це означає?

— Ой, та нічого обтяжливого, запевняю, — пояснив Скрімджер. — Якби тебе бачили, що ти вряди-годи забігаєш до міністерства, то це б створило непогане враження. А в міністерстві ти міг би частенько спілкуватися з Ґавейном Робардзом, моїм наступником на посаді керівника служби аврорів. Долорес Амбридж казала мені, що ти мрієш стати аврором. Це було б дуже легко влаштувати… Гаррі відчув, як у грудях закипає злість: то Долорес Амбридж і досі працює в міністерстві?

— Отже, по суті, — сказав Гаррі, мовби бажаючи з’ясувати деякі моменти, — ви хотіли б створити враження, що я працюю в міністерстві?



— Гаррі, усім було б значно легше, якби вони вважали, що ти міністерству активно помагаєш, — полегшено зітхнув Скрімджер, радий, що Гаррі так швидко усе збагнув. — Так званий «Обранець», розумієш… це дасть людям надію, відчуття, що діється щось важливе й небуденне…

— Але ж якщо я вряди-годи заскакуватиму в міністерство, — Гаррі й далі намагався говорити доброзичливим тоном, — то чи не здаватиметься, ніби я підтримую дії міністерства?

— Ну, — трохи насупився Скрімджер, — ну, так, частково, саме тому ми й хотіли б…

— Навряд чи з цього щось вийде, — ввічливо заперечив Гаррі. — Розумієте, мені не подобаються деякі міністерські дії. Скажімо, арешт Стена Шанпайка.

Скрімджер відповів не зразу, але його лице миттєво закам’яніло.

— Я й не сподівався, що ти зрозумієш, — заявив він, не спромігшись так вдало приховати злість, як це досі робив Гаррі. — Зараз небезпечні часи, і необхідно вживати певних заходів. Тобі шістнадцять років…

— Дамблдорові давно вже не шістнадцять, але він теж вважає, що Стена не треба тримати в Азкабані, — урвав його Гаррі. — Ви робите зі Стена цапа-відбувайла так само, як з мене хотіли б зробити собі талісман на щастя.

Вони обмінялися довгими важкими поглядами. Врешті Скрімджер сказав, цього разу без тепла в голосі:

— Зрозуміло. Ти волів би… як і твій кумир Дамблдор… взагалі відмежуватися від міністерства?

— Я не хочу, щоб мене використовували, — відповів Гаррі.

— Дехто вважає, що це твій обов’язок — служити міністерству!

— А інші вважають, що ваш обов’язок перевіряти, чи той, кого ви кидаєте за ґрати, — справжній смертежер, — Гаррі вже не міг стримуватися. — Ви робите те саме, що перед вами робив Барті Кравч. Невже ви всі там так нічого й не навчилися? То ми мали Фаджа, який удавав, що все чудово, тоді як людей убивали прямісінько в нього під носом, а тепер оце маємо вас, і ви ув’язнюєте невинних людей і хочете створити враження, ніби залучили до співпраці «Обранця»!

— То ти не «Обранець»? — запитав Скрімджер.

— Ви ж начебто казали, що це не має ніякого значення? — гірко всміхнувся Гаррі. — Принаймні для вас не має.

— Не треба було мені такого казати, — почав виправдовуватися Скрімджер. — Це було нетактовно…

— Ні, це було чесно, — заперечив Гаррі. — Єдині чесні слова з усього, що ви сказали. Вам усе одно, житиму я чи вмру, головне — аби я вам допоміг переконати громаду, що ви перемагаєте у війні з Волдемортом. Я не забув, пане міністре…

Він підняв праву руку. З тильного боку долоні відсвічували білим літери, що їх його примусила вкарбувати у власне тіло Долорес Амбридж: «Я не повинен брехати».

— Я щось не пригадую, щоб ви примчали мені на поміч, коли я намагався відкрити всім очі на те, що повернувся Волдеморт. Чомусь торік у міністерстві ніхто не прагнув зі мною приятелювати.

Вони стояли мовчки, і ця мовчанка була не менш крижана, ніж ґрунт у них під ногами. Гномик нарешті таки видер черв’яка з землі й тепер радісно його обсмоктував, спершись на нижні гілочки рододендронового куща.

— Що там замислив Дамблдор? — безцеремонно запитав Скрімджер. — Де він буває, коли зникає з Гоґвортсу?

— Поняття не маю, — знизав плечима Гаррі.

— Та ти б і так не сказав, — припустив Скрімджер, — якби щось і знав.

— Не сказав би, — погодився Гаррі.

— Що ж, тоді доведеться вдаватися до інших засобів.

— Спробуйте, — байдуже зронив Гаррі. — Хоч ви, здається, розумніші за Фаджа і мали б учитися на його помилках. Він уже намагався втручатися у справи Гоґвортсу. Ви, мабуть, звернули увагу, що він уже не працює міністром, а Дамблдор і досі директор. Я б на вашому місці Дамблдора не зачіпав.

Запала довга тиша.

— Ну, принаймні мені ясно одне — він добряче з тобою попрацював, — зиркнув Скрімджер холодними й жорсткими очима з-над окулярів у тонкій оправі. — Що, Поттере, відданий Дамблдорові душею й тілом?

— Саме так, — підтвердив Гаррі. — Я радий, що ми це з’ясували.

І відвернувшись від міністра магії, пішов до будинку.

— РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ —

Слизоспогади

Через кілька днів після Нового року Гаррі, Рон і Джіні зібралися пізно по обіді в кухні біля каміна, щоб повертатися в Гоґвортс. Міністерство організувало одноразове під’єднання до мережі порошку флу, щоб швидко й безпечно повернути учнів до школи. Попрощатися з ними прийшла лише місіс Візлі, бо всі інші — містер Візлі, Фред, Джордж, Білл і Флер — були на роботі. Коли настала мить розлуки, місіс Візлі розридалася. Треба сказати, що останнім часом очі в неї були на мокрому місці; вона часто плакала після того, як Персі на Різдво стрімголов вискочив з хати в заліплених товченим пастернаком окулярах (відповідальність за це гордо брали на себе одночасно Фред, Джордж і Джіні).

— Не плачте, мамо, — поплескувала Джіні по спині місіс Візлі, що ридала в неї на плечі, — усе ж добре…

— Не треба за нас журитися, — додав Рон, дозволяючи матері міцно цмокнути його в щоку вологими вустами, — тим паче за Персі. Він така паскуда, нема чого його жаліти.

Місіс Візлі ще дужче розридалася, пригортаючи до себе Гаррі.

— Обіцяй, що будеш обережний… уникай неприємностей…

— Я завжди уникаю, місіс Візлі, — заспокоював її Гаррі. — Ви ж знаєте, що я люблю спокійне життя.

Вона всміхнулася крізь сльози й відійшла на крок.

— То будьте чемні всі…

Гаррі ступив у смарагдове полум’я і крикнув:

— Гоґвортс! — Останній погляд на візлівську кухню й на заплакане лице місіс Візлі — і його огорнуло полум’я; швидко обертаючись, він бачив уривками розмиті обриси кімнат інших чаклунів; вони зникали перш, ніж він устигав їх роздивитися; потім обертання почало сповільнюватися, і врешті-решт він зупинився прямісінько в каміни кабінету професорки Макґонеґел. Вона лише на мить відірвалася від роботи, поки він переступав через решітку.

— Добрий вечір, Поттере. Не нанеси на килим сажі.

— Добре, пані професорко.

Поки Гаррі поправляв окуляри й пригладжував волосся, прибув Рон. Потім — Джіні, й вони утрьох вийшли з кабінету Макґонеґел і подалися до ґрифіндорської вежі. Гаррі зазирав у вікна в коридорі, повз які проходив; сонце вже сідало за обрій, а вся земля довкола була вкрита ще товщим килимом снігу, ніж у «Барлозі». Вдалині він побачив Геґріда, що перед своєю хатиною годував Бакбика.

— Ялинкові прикраси, — впевнено сказав Рон, коли друзі підійшли до Гладкої Пані. Вона була значно блідіша, ніж завжди, і здригнулася, почувши Ронів голос.

— Ні, — заперечила вона.

— Як це «ні»?

— А так, бо вже новий пароль, — пояснила Гладка Пані. — І прошу тут не кричати.

— Нас тут не було, звідки нам?…

— Гаррі! Джіні!

До них бігла розрум’янена Герміона в плащі, шапці й рукавичках.

— Я повернулася години дві тому, оце відвідала Геґріда й Бак… тобто Чахокрила, — захекано повідомила вона. — Гарно відсвяткували Різдво?

— Так, — одразу відповів Рон, — чимало подій, Руфус Скрім…

— Гаррі, я щось для тебе маю, — Герміона навіть не глянула на Рона, й бровою не повела, ніби його й не чула. — Ой, стривайте… пароль. _Поміркованість._

— Отож, — кволо зітхнула Гладка Пані і відхилилася, відкриваючи отвір за портретом.

— Що з нею? — здивувався Гаррі.

— Очевидно, перепила під час Різдва, — закотила очі Герміона й перша увійшла до переповненої вітальні. — Гладка Пані зі своєю подругою Віолеттою видудлила всі запаси вина на картині з п’яними ченцями — тій, що біля класу заклинань. Але то таке…

Вона понишпорила в кишені й вийняла сувій пергаменту, списаний Дамблдоровим почерком.

— Чудово, — зрадів Гаррі, відразу розгорнув пергамент і довідався, що черговий урок з Дамблдором заплановано вже на завтрашній вечір. — Я йому повинен стільки всього розповісти… і вам теж. Ходімо десь сядемо…

Але тієї миті почувся голосний писк: «Рончик-Бончик!», — хтозна-звідки вилетіла Лаванда Браун і кинулася Ронові в обійми. Дехто з присутніх захихотів; Герміона дзвінко розсміялася й звернулася до Джіні:

— Там є столик… підемо?

— Ні, дякую, я обіцяла зустрітися з Діном, — відмовилася Джіні, хоч Гаррі й помітив, що сказала вона це без особливого завзяття. Покинувши Рона з Лавандою, які, здавалося, демонструють боротьбу у вертикальному положенні, Гаррі повів Герміону до вільного столика.

— То як відсвяткувала Різдво?

— Та нормально, — стенула вона плечима. — Нічого особливого. А як було у «Рончика-Бончика»?

— Зараз розкажу, — відповів Гаррі. — Але чуєш, Герміоно, чи не можеш ти…

— Ні, не можу, — рішуче урвала вона його. — Навіть не проси.

— Я думав, що минуть різдвяні…

— Гаррі, це Гладка Пані видудлила бочку п’ятсотлітнього вина, а не я. То про які важливі новини ти хотів мені розповісти?

Вона була надто сердита, щоб з нею сперечатися, тож Гаррі на деякий час забув про Рона й переповів їй підслухану розмову Мелфоя зі Снейпом.

Коли він закінчив, Герміона якийсь час замислено сиділа, а тоді запитала:

— А ти не думаєш…

— …що він прикинувся, ніби пропонує допомогу, щоб хитрощами змусити Мелфоя розповісти, що той задумав?

— Так, — погодилася Герміона.

— Ронів тато й Люпин теж так думають, — неохоче визнав Гаррі. — Але це доводить, що Мелфой таки щось замислив. Згодна?

— Згодна, — поволі відповіла вона.

— І він виконує накази Волдеморта, як я й казав!

— Гм… а чи хтось із них згадував Волдеморта?

Гаррі насупився, намагаючись пригадати.

— Не пам’ятаю… Снейп точно казав «твій хазяїн», а хто ж іще то міг бути?

— Не знаю, — закусила губу Герміона. — Може, його батько?

Вона, заглиблена у свої думки, дивилася в другий бік кімнати, не помічаючи навіть, як Лаванда лоскоче Рона.

— А як там Люпин?

— Не дуже, — відповів Гаррі й розповів їй про Люпинове перебування серед вовкулак і про труднощі, які в того виникли під час виконання завдання. — Ти коли-небудь чула про Фенріра Ґрейбека?

— Чула! — стривожено підтвердила Герміона. — І ти, Гаррі, теж чув!

— Коли, на історії магії? Ти ж добре знаєш, що я ніколи не слухаю…

— Ні-ні, не на історії магії… Мелфой залякував ним Борджина! — нагадала Герміона. — На алеї Ноктерн, невже не пам’ятаєш? Він сказав, що Ґрейбек — давній друг родини, який перевірятиме, що поробляє Борджин!

Гаррі витріщився на неї з роззявленим ротом.

— Я й забув! Але ж це доводить, що Мелфой — смертежер, бо інакше як він міг підтримувати зв’язок з Ґрейбеком, ще й наказувати тому, що робити?

— Підозріло, — ледь чутно погодилась Герміона. — Хіба що…

— Ой, та перестань, — роздратувався Гаррі, — тут уже нічого не вигадаєш!

— Можливо, то було порожнє, нічим не підкріплене залякування.

— Я з тебе просто дивуюся, — похитав головою Гаррі. — Побачимо, хто з нас має рацію… Герміоно, ти ще захочеш узяти свої слова назад — так, як зараз воліли б це зробити в міністерстві. До речі, я ще ж посварився з Руфусом Скрімджером…

І далі цілий вечір вони дружно лаяли Міністерство магії, бо Герміона, як і Рон, вважала, що після всього, що міністерство влаштувало Гаррі торік, звертатися до нього по допомогу — величезне нахабство.

Новий семестр почався на другий день з приємної несподіванки для шестикласників: на дошці оголошень хтось уночі пришпилив велике повідомлення.

УРОКИ ЯВЛЕННЯ

Якщо вам виповнилося або виповниться до 31-го серпня сімнадцять років, то ви має право записатися на тримісячний курс уроків явлення під керівництвом інструктора з Міністерства магії.

Охочих відвідувати цей курс просимо залишити внизу свої підписи.

Ціна: 12 ґалеонів.

Гаррі й Рон приєдналися до юрби учнів, які штовхалися біля повідомлення й по черзі записувалися знизу. Рон уже витяг було перо, щоб підписатися відразу після Герміони, як до нього ззаду підкралася Лаванда, затулила йому очі долонями й защебетала:

— Угадай, хто це, Рончинку-Бончику?

Гаррі розвернувся й побачив, що Герміона йде від них; він її догнав, аби не лишатися з Роном і Лавандою, але, на його подив, розпашілий і злий Рон теж наздогнав їх біля отвору за портретом. Не кажучи ні слова, Герміона прискорила крок, щоб порівнятися з Невілом.

— Отже… уроки явлення, — з тону, яким це сказав Рон, ставало зрозуміло, що сцену коло дошки оголошень краще не згадувати. — Весело буде, га?

— Не знаю, — засумнівався Гаррі. — Можливо, воно краще виходить, коли виконуєш сам. Мені не дуже сподобалося, коли Дамблдор брав мене з собою.

— Я й забув, що ти вже являвся… а мені краще б спочатку скласти іспит, — стурбовано сказав Рон. — Як Фред і Джордж.

— Але ж Чарлі іспит завалив.

— Завалив, але Чарлі більший за мене, — Рон виставив руки, наче горила, — тому Фред і Джордж не дуже з нього й знущалися… принаймні не у вічі…

— А коли можна буде скласти іспит?

— Зразу, як стукне сімнадцять. Для мене це буде аж у березні!

— Але ти не матимеш права являтися тут, у замку…

— Хіба в цьому суть? Головне, щоб усі знали, що я можу являтися, якщо захочу.

Не один Рон був захоплений перспективою вивчати явлення. Цілісінький день тільки й розмов було, що про майбутні уроки; усі надавали величезного значення можливості виникати і зникати, коли захочеш.

— Як це буде круто — просто взяти і… — Шеймус клацнув пальцями, ніби ось-ось мав зникнути. — Мій двоюрідний брат Ферґус так робить, щоб мене подратувати. Нічого, ще трохи — і про спокій він забуде назавжди…

Поринувши в такі чудові мрії, він занадто жваво махнув чарівною паличкою і, замість створити фонтанчик з чистенькою водичкою, як того вимагала тема уроку заклинань, з палички, наче з брандспойта, ударив потужний струмінь, рикошетом одбився від стелі і вмазав професорові Флитвіку просто в лице.

— А Гаррі вже являвся, — сказав Рон збентеженому Шеймусові після того, як професор Флитвік висушився помахом чарівної палички й наказав Шеймусові за кару переписувати речення _«Я_чарівник,_а_не_бабуїн,_що_розмахує_довбнею»._ — Дамб… е-е… хтось брав його з собою. Явлення пліч-о-пліч, знаєш.

— Ого! — прошепотів Шеймус, і вони з Діном і Невілом присунулися ближче, щоб почути, як це воно — являтися. Аж до вечора всі інші шестикласники набридали Гаррі проханнями описати свої відчуття під час явлення. Його запевнення в тому, що цей засіб пересування дуже незручний, їх чомусь не знеохотили, а викликали благоговіння. Він ще відповідав на детальні розпитування, коли побачив, що до восьмої вечора лишається всього десять хвилин. Щоб вчасно піти й не запізнитися на урок з Дамблдором, довелося брехати, що треба повернути в бібліотеку книжку.

Лампи в Дамблдоровім кабінеті світилися, портрети колишніх директорів тихенько похропували в рамах, а сито спогадів уже стояло на письмовому столі. Дамблдорові руки лежали по обидва боки сита; права й досі була почорніла й обгоріла. Чогось вона ніяк не гоїлася і Гаррі вже, мабуть, всоте, подумав, що ж це її так страшно покалічило, але спитати не посмів; Дамблдор казав, що з часом про все розповість, до того ж треба було обговорити ще й іншу тему. Та не встиг Гаррі нічого сказати про Снейпа й Мелфоя, як заговорив сам Дамблдор.

— Я чув, ти на Різдво зустрічався з міністром магії?

— Так, — підтвердив Гаррі. — Він не був мною задоволений.

— Не був, — зітхнув Дамблдор. — Мною він теж не дуже задоволений. Але спробуємо, Гаррі, не впадати у відчай, а й далі робити своє.

Гаррі засміявся.

— Він хотів, щоб я переконав чаклунську спільноту, що міністерство працює чудово.

Дамблдор усміхнувся.

— Це взагалі-то була ще Фаджева ідея. В останні дні на посаді, відчайдушно чіпляючись за неї руками й ногами, він домагався зустрічі з тобою, в надії, що ти його підтримаєш…

— Після всього, що Фадж зробив торік? — сердито перепитав Гаррі. — Після _Амбридж?_

— Я казав Корнеліусу, що це безнадійно, але ідея не зникла, коли він пішов. У перші ж години після призначення Скрімджера ми з ним зустрічалися й він вимагав, щоб я влаштував йому зустріч з тобою…

— То он чого ви сперечалися! — вигукнув Гаррі. — Про це було в «Щоденному віщуні».

— Буває, що й «Віщун» пише правду, — погодився Дамблдор, — навіть якщо це випадково. Так, саме тому ми й сперечалися. Але, бачу, Руфус таки зумів на тебе вийти.

— Він мене звинуватив, що я «душею й тілом відданий Дамблдору».

— Як грубо з його боку.

— Я сказав, що він має рацію.

Дамблдор відкрив було рота, проте нічого так і не сказав. Фенікс Фоукс у Гаррі за спиною тихенько, м’яко й мелодійно скрикнув. Гаррі страшенно зніяковів, бо помітив, що яскраво-сині Дамблдорові очі зволожились, і Гаррі поспіхом почав розглядати свої коліна.

Та коли Дамблдор заговорив, голос у нього був доволі рівний.

— Гаррі, я дуже зворушений.

— Скрімджер хотів довідатися, де ви буваєте, коли покидаєте Гоґвортс, — сказав Гаррі, не відводячи очей з колін.

— Він постійно намагається це рознюхати, — Дамблдорів голос звучав цілком бадьоро і Гаррі вирішив, що вже можна безпечно піднімати голову. — Він навіть спробував за мною шпигувати. Дуже кумедно. Призначав для стеження Доліша. Негарно з його боку. Мені навіть один раз довелося Доліша зачаклувати; зробив я це з превеликим жалем.

— То вони все ще не знають, де ви буваєте? — Гаррі сподівався довідатись більше про цю інтригуючу таємницю, але Дамблдор лише всміхнувся, дивлячись на нього поверх схожих на два півмісяці окулярів.

— Не знають, і тобі теж не пора ще знати. А зараз, якщо в тебе більше немає запитань, пропоную рухатися далі.

— Є запитання, пане директоре, — сказав Гаррі. — Про Мелфоя і Снейпа.

— Про _професора_ Снейпа, Гаррі.

— Так, пане директоре. Я їх підслухав під час вечірки в професора Слизорога… чесно кажучи, я просто за ними пішов…

Дамблдор вислухав розповідь Гаррі з незворушним обличчям. Коли Гаррі закінчив, директор помовчав, а тоді сказав:

— Дякую, Гаррі, що ти все мені розповів, але раджу тобі викинути це з голови. Не думаю, що це щось важливе.

— Не важливе? — не повірив своїм вухам Гаррі. — Пане професоре, чи ви зрозуміли?

— Так, Гаррі, слава Богу, я наділений надзвичайними розумовими здібностями, тому второпав усе, що ти мені сказав, — трохи різкувато відповів Дамблдор. — На твоєму місці я припустив би навіть таку можливість, що я зрозумів більше за тебе. Я радий, що ти ділишся зі мною своїми сумнівами, але мушу тебе запевнити: ти не повідомив нічого такого, що викликало б моє занепокоєння.

Гаррі сердито мовчав і лише зиркав на Дамблдора. Що це означає? Невже Дамблдор і справді наказав Снейпові вивідати, що робить Мелфой, і тоді все, що йому розповів Гаррі, він уже чув від самого Снейпа? А може, насправді його ця новина стривожила, просто він не подавав знаку?

— То ви, пане директоре, — запитав Гаррі, як він сподівався, ввічливо і спокійно, — і далі йому довіряєте?…

— Я вже відповів тобі, і досить терпляче, на це запитання, — урвав Дамблдор; судячи з голосу, цього разу він терплячий не був. — Моя відповідь незмінна.

— А як же інакше, — пролунав в’їдливий голос — Фінеас Ніґелус, очевидно, лише вдавав, що спить. Дамблдор не звернув на нього уваги.

— А зараз, Гаррі, я вже наполягаю, щоб ми почали урок. Сьогодні нам треба обговорити значно важливіші речі.

Гаррі відчував, як його охоплює бунтівний настрій. А що було б, якби він відмовився змінити тему розмови, якби вимагав поговорити про Мелфоя? Ніби прочитавши думки Гаррі, Дамблдор похитав головою.

— Ой, Гаррі, як часто таке трапляється, навіть між найкращими друзями! Кожен з нас вважає, що його судження набагато важливіші за те, чим хоче поділитися інший!

— Я не вважаю, що ви хочете розказати щось неважливе, — холодно відказав Гаррі.

— Цілком слушно, — повеселішав Дамблдор. — Сьогодні я хочу тобі показати два спогади, обидва здобуті з величезними труднощами, причому другий, мабуть, найважливіший з усієї моєї колекції.

Гаррі вперто мовчав; він і далі сердився, що його розповідь була сприйнята саме так, проте бачив, що подальші суперечки не мають сенсу.

— Отже, — Дамблдорів голос дзвенів, — ми сьогодні зустрілися, щоб продовжити знайомство з життєвим шляхом Тома Редла, котрого на тому уроці ми покинули на порозі Гоґвортсу. Ти пам’ятаєш, як його захопила звістка, що він чарівник, як він відмовився від мого супроводу підчас відвідин алеї Діаґон, і як я, у свою чергу, попередив його, що крадіжки в школі неприпустимі.

Отож настав початок нового шкільного року, і Том Редл, тихенький хлопчина в мантії з комісійної крамниці, став у чергу з іншими першокласниками для церемонії Сортування. Він був розподілений у слизеринський гуртожиток буквально тієї миті, як його голови торкнувся Сортувальний Капелюх, — Дамблдор показав почорнілою рукою на полицю в себе над головою, де непорушно лежав стародавній Сортувальний Капелюх. — Як зашвидко Редл довідався, що уславлений засновник його гуртожитку міг розмовляти зі зміями, мені невідомо… можливо, того ж таки вечора. Ця новина ще дужче його захопила й посилила відчуття власної значущості.

Та навіть якщо він у вітальні й лякав чи дивував товаришів-слизеринців своїм знанням парселмови, то вчителі про це нічогісінько не знали. Хлопець не виявляв ані зарозумілості, ні агресивності. Як надзвичайно обдарований і гарний з себе сирота, він практично з першого дня свого прибуття привертав підвищену увагу й симпатію вчителів. Він був чемний, урівноважений і спраглий знань. Майже на всіх справляв добре враження.

— Пане директоре, а ви їм не казали, який він був, коли ви зустріли його в сиротинці? — поцікавився Гаррі.

— Не казав. Хоч він ніяк не виявляв свого каяття, та, можливо, йому таки було прикро за свою попередню поведінку і він мав намір почати нове життя. Я вирішив дати йому таку змогу.

Дамблдор зупинився й допитливо глянув на Гаррі, що вже роззявив було рота для запитання. Он вона, Дамблдорова схильність довіряти людям попри переконливі свідчення, що вони на це не заслуговують! Але тут Гаррі щось пригадав…

— Пане директоре, ви ж йому _насправді_, мабуть, не довіряли? Він мені казав… той Редл, що виник зі щоденника, сказав: «Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів».

— Скажімо так: я ніколи не вважав само собою зрозумілим, що він заслуговує довіри, — пояснив Дамблдор. — Як я вже зазначав, я вирішив за ним пильнувати — і так і робив. Не скажу, що мої спостереження одразу дали якісь вагомі результати. Зі мною він завжди був насторожі; думаю, відчував, що занадто розкрив мені карти, коли з радістю довідався про свою істинну натуру. Він намагався не говорити більше нічого зайвого, але не міг уже повернути назад те, що тоді мимохіть з нього вирвалося; не міг і стерти з моєї пам’яті інформацію, якою поділилася зі мною пані Коул. Проте йому вистачало глузду не намагатися мене зачаклувати, як він це робив з багатьма вчителями.

Минали роки, і він згуртував довкола себе групу відданих друзів; я називаю їх так за браком кращого терміна, хоч, як я вже казав, Редл, поза сумнівом, не відчував до них ані найменшої симпатії. Цю групу оточував у замку певний ореол темної романтики. Це була строката компанія; мішанина слабаків, що потребували захисту, честолюбців, охочих погрітися в променях чужої слави, та розбишак, які тягайся до ватажка, що міг продемонструвати їм найвитонченішу жорстокість. Інакше кажучи, це були предтечі смертежерів, а деякі з них, закінчивши Гоґвортс, і справді стали першими смертежерами.

Редл тримав їх залізною рукою, тому вони ніколи не попадалися на відвертих правопорушеннях, хоча сім років перебування в Гоґвортсі відзначилися низкою диких випадків, з якими їх, одначе, так ніхто й не зумів пов’язати. Найгірший з них, безперечно, той, коли було відчинено Таємну кімнату, внаслідок чого загинула дівчина. Ти вже знаєш, що тоді помилково звинуватили в цьому злочині Геґріда.

Я небагато знайшов спогадів про перебування Редла в Гоґвортсі, — сказав Дамблдор, кладучи на сито спогадів свою почорнілу руку. — Мало хто з тих, що знали його тоді, готові про нього говорити; вони залякані. Все, що мені відомо, стосується періоду, коли він уже покинув Гоґвортс. Спогади ці коштували мені неймовірних зусиль, коли доводилося вистежувати тих небагатьох, з кого можна було витягти бодай якісь свідчення, перетрушувати старі архівні документи й розпитувати свідків — і маґлів, і чарівників.

Ті, кого я все ж переконав говорити, розповідали, що Редл був одержимий пошуками свого родоводу. Це й зрозуміло: він виріс у сиротинці й бажав довідатися, як він там опинився. Він марно шукав хоч якихось згадок про Тома Редла-старшого на щитах у кімнаті трофеїв, у списках старост, які збереглися в шкільних архівах, навіть у книжках з історії чаклунства. Зрештою, він змушений був визнати, що в Гоґвортсі ніколи не ступала нога його батька. Я гадаю, що саме тоді він навіки зрікся свого імені, перевтілившись у Лорда Волдеморта, й почав досліджувати родовід матері, яку він досі зневажав — на його думку, вона не могла бути відьмою, бо не встояла перед такою ганебною людською вадою, як смерть.

Єдиною ниточкою, за яку він міг зачепитися, було ім’я Ярволод, що належало, як він знав від обслуги сиротинця, батькові його матері. Врешті-решт, після копіткого дослідження старих книжок з чаклунської генеалогії він виявив існування вцілілої лінії нащадків Слизерина. Того літа, коли йому виповнилося шістнадцять років, він покинув сиротинець, у який повертався щороку, й вирушив на пошуки своїх родичів Ґонтів. А зараз, Гаррі, встань…

Дамблдор підвівся, і Гаррі побачив, що він знову тримає маленьку кришталеву пляшечку з вируючими в ній перламутровими спогадами.

— Мені дуже пощастило, що я їх знайшов, — зізнався Дамблдор, виливаючи в сито спогадів мерехтливу речовину. — Ти й сам це зрозумієш, коли в них зануришся. Почнемо?

Гаррі підступив до кам’яної чаші й слухняно нахилився над нею, аж доки його обличчя занурилося під поверхню спогадів; він відчув знайомий стан падіння в порожнечу, а тоді приземлився на брудній кам’яній підлозі в майже суцільній темряві.

Минуло кілька секунд, поки він упізнав, де він, а за цей час поруч уже виник і Дамблдор. Гаррі ніколи в житті не бачив такого бруду, як зараз у хаті Ґонтів. Стеля була рясно вкрита павутинням, а підлога пилюкою; зацвілі напівзогнилі рештки їжі лежали на столі серед укритих кіркою бруду горщиків. Єдиним джерелом світла була обплила воском свічка в ногах такого зарослого бородою й волоссям чоловіка, що Гаррі не бачив ні його очей, ні рота. Той напівлежав у кріслі біля каміна, й Гаррі на якусь мить навіть засумнівався, чи він узагалі живий. Але раптом хтось голосно загрюкав у двері, й чоловік, сіпнувшись, прокинувся й виставив перед собою руки; у правій була чарівна паличка, а в лівій — короткий ніж.

Двері зі скрипом відчинилися. На порозі, тримаючи в руках старомодного ліхтаря, з’явився хлопець, якого Гаррі відразу впізнав: високий, блідий, чорнявий і вродливий… Волдеморт-підліток.

Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 3 | Нарушение авторских прав

  • Глава 7. Информационное обеспечение градостроительной деятельности
  • XV. Role-playing.
  • Порядок проведения биржевых торгов.
  • Париж, 30 июля 1792
  • Шаманизм является древнейшей формой духовного самовыражения, известной человечеству. Его корни уходят в доисторические времена, и, таким обра­зом, его можно считать предшественником всех ныне 8 страница
  • Далин Максим Андреевич Корона, Огонь и Медные Крылья 11 страница
  • ГОДУВАННЯ ДИТИНИ З ПЛЯШЕЧКИ
  • Гаий (Гай)
  • Му­зы­ка ду­хов­ная
  • 10 страница. Подготовка к старту разведчика шла на другой орбите, в относительно спокойном афелии
  • Продукцию Moeller можно приобрести в компании ООО “ЭЛТИТЭК”.
  • Морфогенез кроветворения. Анемии вследствие нарушенного кровообразования(дефицитные) Анемия Аддисон-Бирмера этиология, проявления, исход.
  • Сиена. Площадь дель Кампо 1-бассейн; 2-казино дей Нобиле; 3-палаццо Публико (ратуша, построенная в 1289-1376гг.); 4-собор
  • ТАК ЧТО ЖЕ МЫ ДОЛЖНЫ ДЕЛАТЬ.
  • Кормление дойных коров в пастбищный период
  • Жадность на уровне зрелости подростка.
  • Призначення отвору водоперепускної труби.
  • При движении материальной точки по окружности удобно выбрать в качестве координаты угол j, на который поворачивается радиус, указывающий мгновенное положение точки.
  • Структура теста
  • Кодифицированное церковное и государственное о церкви законодательство.